Дюна (2021): Епічний пісочний пиріг з пікантною начинкою (детальний огляд фільму)

 

Дюна (2021): Епічний пісочний пиріг з пікантною начинкою

Уявіть собі: пустеля, величезні черви, інтриги та ще більше піску, ніж у ваших черевиках після тижня на пляжі. Так, ми говоримо про «Дюну» – культовий роман, який вже вкотре намагаються екранізувати, цього разу під керівництвом Дені Вільнева. Людини, яка вирішила, що «Той, хто біжить по лезу 2049» був недостатньо повільним і атмосферним.

Жанр: Наукова фантастика або чергова спроба назвати піщану бурю мистецтвом?

«Дюна» – це ніби наукова фантастика, але така, яку треба куштувати повільно, розбираючи кожен кадр, ніби сомельє, що оцінює вино за 500 євро за келих. Тут не буде марвелівських бійок чи жартів про доречність плащів, зате будуть довгі погляди, величезні кораблі у вигляді скринь і стогін, що означає мову пустелі.

Тематика: Філософія чи піщані спецефекти?

Ну що ж, «Дюна» намагається бути глибокою. Тут вам і прощання з колоніалізмом, і політика, і екологія, і релігія, і навіть трохи сімейних драм. Але давайте будемо чесними – чи не головний її посил у тому, що якщо ти молодий, гарний і маєш пророчі видіння, то обов’язково станеш обраним?

Чому ми це дивимося?

Чесно? Тому що трейлер виглядав шикарно. Гігантські черви, Ганса Ціммера увімкнули на повну гучність, а Тімоті Шаламе стояв у пустелі з таким виразом обличчя, ніби вирішує, що взяти в Starbucks. Додайте до цього каст мрії – Ребекка Фергюсон, Оскар Айзек, Стеллан Скашгорд, Джейсон Момоа, Зендея (на 5 хвилин) – і ось ми вже купуємо квитки.

Або ж просто інших варіантів не було. Ну серйозно, коли ще був шанс побачити щось таке масштабне в кіно?

Сюжет: політика, піски й одне дуже проблемне пророцтво

Отже, є далеке майбутнє, де замість смартфонів – ментати (люди-комп’ютери), замість демократичних виборів – феодальні будинки, а найбільш цінний ресурс у Всесвіті – не нафта і навіть не лайки в соцмережах, а загадкова речовина спайс. Вона робить людей багатшими, розумнішими і дозволяє керувати космічними польотами.

Дім Атрідів отримує в управління пустельну планету Арракіс (вона ж Дюна), що виглядає як курорт для тих, хто обожнює пісок у всіх можливих місцях. Але, звісно, тут не все так просто: спайс робить планету ласим шматком для всіх, а особливо для попередніх власників – жирних, злих і дуже блідо-рожевих Харконненів. Отже, інтриги, політичні ігри, трохи містики, багато піску, а головне – юний Пол Атрейдес, якому судилося стати кимось набагато більшим, ніж просто принцом на чужій планеті.

Так от, якщо ви думали, що Атріди мирно освояться на новій планеті, займуться екологічним менеджментом і бізнесом на видобутку спайсу – то це не той фільм. З самого початку було зрозуміло, що їх просто запросили сюди, щоб підставити. І ось у найкращих традиціях жанру все котиться в прірву:

• Зрада? Є.

• Масове побоїще? Будь ласка.

• Втеча головних героїв? Природно.

• Головний герой, який нарешті починає щось розуміти? Ну, майже.

Пол Атрейдес, підліток із комплексом "мене виховували як месію, але я не дуже цього хотів", змушений проходити швидкий курс виживання у пустелі. Його чекають жорстокі перевірки, знайомство з місцевими – фременами, та поступове розуміння, що всі ці видіння – це не просто «забагато спайсу на ніч».

Основні конфлікти: 

1. Політичний – боротьба за спайс між Харконненами, Атрідами, імператором і, можливо, ще кимось у тіні.

2. Емоційний – Пол стикається з власним майбутнім і не знає, чи хоче бути тією людиною, яку всі бачать у його видіннях.

3. Фізичний – спробуй-но вижити у пустелі, де вода – рідкісніша за адекватну екранізацію популярного роману.

4. Логічний – він тут теж є! Наприклад, питання «А чому взагалі імператор дозволив Атрідам взяти цю планету, якщо вже планував їх знищити?» Тобто в 10 000 році логіка все ще під питанням.

Загалом, це історія про вибір, владу, боротьбу з долею та те, що навіть у майбутньому головна проблема людства – це жадібність. Ну і гігантські черви. Без них нікуди.

Персонажі та акторська гра: від харизматичних воїнів до ходячих депресій

Головні герої: хто вони, чого хочуть, і чи варто їм співчувати?

Пол Атрейдес (Тімоті Шаламе) – наш протагоніст, юнак, який весь фільм виглядає так, ніби згадав, що не закрив воду у ванній. Хлопець вихований на благородство, але змушений розбиратися з власним "Ой, я, здається, обраний" синдромом. На початку він хоче просто виконувати волю батька, але поступово розуміє, що його життя – це не просто багатосезонний серіал «Ігри престолів у пісках», а потенційна катастрофа для всієї галактики.
Чи можна йому співчувати? Так, якщо вам подобаються роздуми про долю та відчай у гарних декораціях. Ні, якщо ви хотіли побачити рішучого героя, а не людину, яка вічно на межі екзистенційної кризи.

Леді Джессіка (Ребекка Фергюсон) – його мати, жриця ордену Бене Ґессеріт, яка розмовляє голосом, здатним змусити вас винести сміття, навіть якщо ви цього не планували. Вона сильна, розумна, але водночас її панічні погляди на сина змушують замислитися: "А ти точно хотіла, щоб він став месією?"
Чи можна їй співчувати? Так. Вона розривається між обов’язком, материнською любов’ю та відчуттям, що все йде до біса. І ще вона дійсно класно грає паніку.

Герцог Лето Атрейдес (Оскар Айзек) – батько Пола, втілення честі та мудрості, що потрапив у ситуацію «мене запросили на вечірку, де я точно комусь не подобаюся».
Чи можна йому співчувати? Абсолютно. Бо бути хорошою людиною у всесвіті «Дюни» – це приблизно як ходити в джунглі з написом «Я неотруйний» на спині.

Другорядні персонажі: круті доповнення чи просто «меблі»?

Дункан Айдахо (Джейсон Момоа) – єдина людина у фільмі, яка поводиться так, ніби йому тут справді весело. Харизматичний, безстрашний, з посмішкою, яку навіть пісочна буря не зітре. У нього найкращі бойові сцени, і його можна сміливо назвати «Джон Уік на Арракісі».

Гурні Халлек (Джош Бролін) – суровий воїн, що любить цитувати поезію перед битвою. Його персонаж виглядає так, ніби Танос вирішив спокутувати провину і став охоронцем шляхетного будинку.

Барон Харконнен (Стеллан Скашгорд) – якщо вам здавалося, що Володимир Харконнен у попередніх екранізаціях був жахливий, то тут він буквально згусток чистої огиди. Набряклий, слизький, мов недоварений пельмень, він ширяє у повітрі та виглядає так, ніби може задушити вас одним лише своїм диханням. Один з найкращих антагоністів останніх років.

Зендея у ролі Чані – вона є. П’ять хвилин. Гарно дивиться в камеру. Сказати більше – означає вигадати зайве.

Акторська гра: віримо чи шукаємо кнопку перемотки?

Вільнев вирішив зробити все серйозно – ніхто не посміхається без крайньої потреби, ніхто не кидає дешевих жартів (крім Момоа, і за це йому дякуємо).

• Тімоті Шаламе відмінно грає сумного хлопця, який поступово розуміє, що його життя – це не просто пригода, а політична трагедія.

• Ребекка Фергюсон змушує вас відчувати кожну її сцену: від хоробрості до відчаю.

• Оскар Айзек – це якби Шекспір написав роль для космічного герцога.

• Стеллан Скашгорд – оскароносний рівень мерзотності.

Вердикт: актори витягують свої ролі на максимум. Так, іноді може здатися, що все надто пафосно і занадто серйозно, але якщо ви чекали комедію – вам точно не сюди.

Візуальна складова: пісок, монументальність і кіно для естетів

Камера: мистецтво кадру чи спроба зекономити на штативі?

Якщо Вільнев у чомусь і геній (а в цьому він точно геній), то це у створенні кадрів, які хочеться роздрукувати, вставити у рамку і повісити в музеї. Тут немає хаотичної тряски, різких монтажних склейок чи операторської епілепсії, яку так люблять у сучасному екшені. Все чітко, плавно і монументально – так, ніби кожен кадр вивіряли на точність за законами золотого перетину.

Коли камера панорамно ковзає над нескінченною пустелею, хочеться надягнути окуляри від сонця і запастися водою. Коли вона затримується на обличчях героїв, ти буквально бачиш кожну їхню думку. А сцени з червами – це взагалі вершина кінематографічного величчя.

Вердикт: мистецтво кадру? Однозначно. Вільнев не економив ні на штативі, ні на своїй любові до масштабності.

Кольори, світло, атмосфера – задають настрій чи просто красиво виглядають у трейлері?

Це один з тих фільмів, де кольорова палітра – це не просто набір красивих відтінків, а окремий персонаж.

• Арракіс – це пісок, жовтий, пісок, коричневий, пісок, трохи червонуватого заходу сонця… і знову пісок. Але Вільнев робить його живим – це не просто монотонна пустеля, а мінливий світ, який може бути і прекрасним, і жахливим.

• Каладан (рідна планета Атрідів) – похмуро-синій, дощовий, холодний, що контрастує з Арракісом, як ковток води в пустелі.

• Харконнени – чорний, металічний, брудно-сірий. Їхня естетика – це індустріальний пекельний завод, де навіть світло здається штучним і загрозливим.

Світло теж працює на атмосферу: яскраве сонце в пустелі зліпить очі, штучне світло в імператорських залах лякає, а нічні сцени – це майстер-клас з використання тіней.

Вердикт: не просто красиво для трейлера, а продумано і функціонально.

Декорації, костюми, спецефекти – шикарно чи рівень шкільного театру?

Якщо коротко: це дорого і виглядає дорого.

• Декорації – монументальні, збудовані так, ніби знімальна група реально підкорила кілька планет. Все має вагу, масштаб, реалістичність.

• Костюми – тут Вільнев вирішив піти шляхом «менше пафосу, більше функціональності». Стилі костюмів відображають культури, від строгих чорних мантій Харконненів до піщаних скафандрів фременів, які виглядають так, ніби їх справді носили століттями.

• Спецефекти – ось тут важливо: у «Дюні» немає цього пластикового CGI-глянцю, який часто руйнує атмосферу. Черви виглядають реалістично, міста – монументально, зорельоти – фізично правдоподібно. Вільнев комбінує практичні ефекти і CGI так, що ніщо не виглядає штучним.

Вердикт: це кіно для тих, хто хоче не просто побачити красу, а відчути масштаб і продуманість кожного візуального елемента.

Загалом: якщо ви чекали на фільм, який виглядає як музейна виставка кінематографічного мистецтва – ось він. І так, у трейлері воно було красиво. Але у фільмі – ще краще.

Саундтрек і звуковий дизайн: коли звук розриває простір (і ваші вуха)

Музика: Ганс Ціммер на максимумі

Ганс Ціммер знову довів, що він не просто композитор, а космічний шаман, який спілкується зі звуками на рівні, недоступному простим смертним. Якщо ви чекали звичних оркестрових тем, забудьте – тут усе на рівні "Якби стародавні цивілізації знайшли синтезатори і навчилися втілювати страх у звуці".

Основні інструменти?

• Горловий спів, що змушує волосся на спині підніматися

• Барабани, які звучать так, ніби вас жене гігантський черв

• Електронні вибухи, від яких здається, що Всесвіт зараз лусне

Тема фременів – це чистий адреналін. Тема Атрідів – гордість, що повільно перетворюється на приреченість. А головна музична тема Пола звучить так, ніби сам Всесвіт підказує йому: "Хлопче, тобі кінець, але не одразу".

Вердикт: якщо ви дивилися фільм у кінотеатрі, ваші барабанні перетинки досі дякують або проклинають вас.

Звукові ефекти: це не просто шум, це окремий персонаж

Звуковий дизайн у «Дюні» – це "Що якби ми змусили звук не просто звучати, а фізично відчуватися?"

• Голос Бене Ґессеріт – не просто глибокий, а такий, що ніби пробирається у мозок і змушує вас робити те, що потрібно.

• Гул піщаних червів – це не просто рев, це первісний жах у звуковому вигляді.

• Політ орнітоптерів – фантастична робота зі звуком, тому що їхній механізм справді звучить як щось органічне, немов гігантські металеві комахи.

• Вибухи, удари, рух піску – усе звучить так, ніби записане не у студії, а прямо на Арракісі.

Вердикт: технічно досконало, атмосферно, іноді настільки гучно, що відчуваєш себе в епіцентрі подій.

Висновок: допомагає чи заважає?

Якщо ви дивитеся «Дюну» на звичайних колонках або ноутбуці – ви втрачаєте половину фільму. Це кіно створене для того, щоб його не просто дивитися, а переживати звуковими хвилями.

Так, іноді все настільки потужно, що репліки героїв доводиться вгадувати по губах, але це радше художній вибір, ніж помилка. Вільнев не хотів, щоб глядач просто "слухав", він хотів, щоб глядач "відчував".

Підсумок: саундтрек – геніальний, звуковий дизайн – революційний, слухати це тихо – злочин.

Режисура та сценарій: Вільнев – візіонер чи просто фанат великої пісочниці?

Дені Вільнев – це людина, яка, схоже, народилася з камерою в руках і біблією наукової фантастики в голові. Він не просто зняв «Дюну» – він створив живий, глибокий і вражаючий світ, у якому кожен кадр говорить більше, ніж десяток діалогів.

Його стиль тут – монументальний спокій перед бурею. Він не женеться за швидкими монтажами і дешевими трюками – замість цього дає глядачеві відчути масштаб, загрозу і неминучість долі. Усі події зняті так, що ти буквально відчуваєш, як на тебе тисне цей світ – піщані бурі, колосальні палаци, тіні імператора, які нависають над героями.

Його головне досягнення? Він зробив фантастику не просто видовищною, а величною. Тут немає хаотичного бігання, тупого екшену і спроб «зробити круто, бо можемо». Усе підпорядковане відчуттю долі та невідворотності.

Вердикт: Вільнев – майстер кінематографічного балету. Тільки замість танцюристів у нього піщані черви і космічні інтриги.

Чи працює сценарій?

Сценарій у «Дюні» – це той рідкісний випадок, коли замість шаблонних діалогів нам дають продуманий, виважений текст, який не боїться пауз і тиші.

• Проблема? Він не для всіх. Якщо ви чекали екшену кожні 5 хвилин, то тут більше політичних і релігійних підтекстів, ніж у середньостатистичній книзі з історії.

• Діалоги? Мінімалістичні, але кожна репліка має вагу. Тут не говорять зайвого – натомість камера і акторська гра роблять свою справу.

• Адаптація книги? Один з найкращих прикладів. Так, це не дослівний переказ Герберта, але головне – атмосфера і суть збережені.

Вердикт: сценарій не для любителів блокбастерних «говорючих голів», але для тих, хто любить розумну фантастику – це золото.

Чи є логіка в подіях?

Уявіть собі: вперше за довгий час у великому блокбастері події мають причини та наслідки.

• Пол не просто стає «обраним» – він проходить складний шлях сумнівів і боротьби.

• Політичні інтриги Харконненів і Падишаха-Імператора – не «злість заради зла», а цілком логічна гра престолів.

• Арракіс – не просто планета, а економічний і стратегічний вузол у всесвіті, що робить усі конфлікти реалістичними.

Звісно, є моменти, які можна було б розширити або пояснити детальніше, але у фільмі, який адаптує складний роман, все більш ніж продумано.

Підсумок: логіка є, і це справжнє свято для любителів розумної фантастики.

Факти та пасхалки: бо що може бути цікавішим, ніж кілька захованих секретів у грандіозній пісочниці?

Цікаві деталі про зйомки:

1. Бюджет на зірок? Так, у Вільнева вийшло зробити кіно не тільки масштабним, а й з вражаючим акторським складом. І, здається, не всі кошти пішли на гігантські ефекти – Джейсон Момоа і Тімоті Шаламе напевно забрали свою частину гонорару, але було б смішно, якби інші акторам заплатили лише за "освітлення" під час зйомок. До речі, самі зйомки проводилися в реальних локаціях на Канарських островах, де доводилось створювати атмосферу, що перевершує будь-які CGI. Мабуть, тільки Вільнев може витратити такі гроші на піщану бурю і справжні декорації, замість комп’ютерних моделей.

2. Головна зірка фільму – сам Арракіс: Зйомки відбувались на дійсно масштабних локаціях, де кожен пісочок був на вагу золота. Тому саме місце для зйомок було так продумано, що справжній пісок навіть заміняв декорації, створюючи реалістичність. Вільнев постійно наголошував, що атмосфера світу важливіша за будь-які екшн-сцени, тому він витратив багато часу на вибір найкращих природних умов для зйомок. Якщо пісок не є ще однією зіркою фільму, то що ж тоді?

Пасхалки для фанатів (або випадкові збіги, які студія пізніше назвала пасхалками):

Як це часто буває у великих адаптаціях, пасхалки тут присутні на кожному кроці, але вони дуже тонко завуальовані, так що деякі можуть залишити враження "якщо не помітив – не переживай".

• Класична відсилку до книг Герберта можна побачити у вживаному терміні «Бене Ґессеріт» – знову цей секретний орден, що прагне контролювати уми. Якщо вам здається, що ви чули цей термін раніше, то, можливо, на вас чекає велика подорож в глибини серії книг.

• Момент, коли Пол зазнає перших усвідомлених видінь – це навіть не просто пасхалка, це маленька відсилка до теми месій і пророчих фігур, яка проходить через весь цикл «Дюни».

• У сцені, де Пол і Джессіка проходять через спалах таємничих візій, можна побачити силуети, що нагадують символи племен фременів, що передбачають події, які повинні статися.

А ще – моменти у самому кіно, які по суті є відповідями на питання, які фанати книг давно задають. Наприклад, кожен рух Пола в пустелі нагадує рухи, що виконуються на святкових подіях в орденах, чи навіть його реакції на те, як він починає відчувати силу і містичні візії. Складно сказати, чи це просто неймовірно витончені випадкові збіги, чи спеціально продумані моменти.

Висновок: Так, пасхалки є, але їх не так багато, щоб на кожному кадрі ловити приховані відсилки. Вони є, але не перевантажують картину, а просто додають додаткової глибини для справжніх фанатів. Вартість пошуку? Якщо ви знаєте всесвіт «Дюни» досить добре – ці маленькі знахідки подарують вам ще кілька незабутніх моментів.

Враження та оцінка: що працює, а що хотілося б забути?

Що працює:

• Візуальна складова – це не просто гарний фільм, це енергетична буря в кадрі, яка змушує відчути велич цього світу. Кожен кадр – ніби витвір мистецтва, де піщані бурі виглядають так, ніби ось-ось вас поглине всесвіт.

• Музика та звуковий дизайн – настільки гучно і потужно, що ви відчуваєте, як ваше серце б’ється в такт. Це кіно не просто слухаєш – його переживаєш.

• Акторська гра – навіть якщо Тімоті Шаламе й виглядає трохи «загубленим», то він робить це так, що відчувається його внутрішня боротьба. Камбербетч і Момоа? Тут у кожного своє місце, і вони знають, як його зайняти.

Що хотілося б забути:

• Час від часу затягнуті сцени. У Вільнева є одна слабкість: він інколи настільки любить розтягнути атмосферу, що глядач може втратити увагу. Це не виглядає як банальне "повільне кіно", але іноді відчувається, що фільм трохи «розмазаний» і можна було б урізати деякі моменти.

• Діалоги з надмірним пафосом. І хоча це частина стилю, але іноді здається, що герої просто читають із книжки мудрих цитат, замість того, щоб вести справжню розмову.

• Політ на орнітоптері. Замість того, щоб просто «літати», це виглядає, як сцена з оригінальних серіалів 90-х, що робить події трохи «фанфікшн».

Чи виправдав фільм очікування, чи це черговий маркетинговий трюк?

Скажімо так: Вільнев не дав нам ще одну обгортку для дешевих попкорнових фантастичних штампів. Це не лише маркетинговий трюк. О так, є певні моменти, що доведеться пережити, і не всі глядачі зрозуміють важливість кожного кадру, але у підсумку фільм пропонує набагато більше, ніж просто ефекти та екшн. Для фанатів оригінального матеріалу та тих, хто чекає на глибоке, філософське кіно – це точно варте того, щоб дати шанс.

Для кого цей фільм:

• Фанатів жанру. Якщо ви не терпите «великих космічних епосів», вам буде нудно. Але якщо ви любите задумливу наукову фантастику, це ваш вибір.

• Мазохістів. Якщо вам подобається дивитися фільми, де є важка атмосфера, затягнуті моменти і всі персонажі виглядають, ніби вони на межі виснаження – добро пожаловати!

• Випадкових жертв: Якщо ви потрапили сюди через маркетинг і не знаєте, що таке «Дюна», є шанс, що ви заснете до середини.

Висновки

Загальна оцінка:

8/10. Це не зовсім ідеальний шедевр, але настільки хороше кіно, що навіть з вадами воно виглядає значно краще за більшість сучасних блокбастерів. Він затягнутий, часами млявий, але й такий масштабний і філософський, що заслуговує на увагу. І якщо вас цікавить наукова фантастика з глибоким змістом, це ваш фільм.